Вхід

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не тупий робот ).
Фото Капча
Enter the characters shown in the image.

Історичні події

Мечтание есть обман очей в усыплении мысли. Мечтание есть исступление ума при бодрствовании тела. Мечтание есть видение того, чего нет. (Іоанн Лествичник, “Лествица”, ЗАО “Тираж-51”-2007, стор. 58.)

Дурень думкою багатіє, говориться в одній із народних приказок. І це правда. Ми, українці, завжди хочемо комусь довіритись, про щось мріяти в думках та надіятись, що це приведе до того, що ми житимемо краще, працюватимемо менше. І найкращий період мрій, - це передвиборний, коли нам обіцяють багато-багато, ми їм віримо-віримо та надіємось. А отримуємо те що завжди — розпач та усвідомлення того, що нас черговий раз “взули”.

У травні відбувся збір об’єднаної опозиції, який мав би підтвердити єдність політсил та оприлюднити програму. Як на мою думку, то насправді виявилося, що організатори, крім символічного старту власної передвиборчої кампанії, намагалися утвердити в суспільній свідомості власне монопольне право виступати альтернативою нинішній владі та поставити інших політиків перед вибором «хто не з нами — той з Януковичем».

Переглянувши новини із цього форуму був неприємно вражений виступом земляка-чернівчанина пана Яценюка. Я очікував від нього серйозного оцінювання власної діяльності та діяльності всієї опозиції, ще коли вони були владою, накресленню основних напрямків по недопущенню попередніх “ляпів”. Натомість його стиль виступу нагадував виступи гарячих німецьких діячів в сорокових роках минулого століття. Він нещадно “викривав” недоліки опонентів та тих, хто не хоче до нього приєднатися. Я думав, що він ось-ось крикне “зібб”, а зал підірветься і рявкне...

Але залишу емоції. Надію я покладав ще на реальну програму. Але, після ознайомлення з нею, я не можу заспокоїтись. Мов би все правильно, але це твориво нагадує вже “почилих” “10 кроків назустріч...”, “покращень життя...” та многоту інших програм. Складається враження, що автором всіх програм є одна людина. Вона тільки змінює певні слова та речення, а суть залишається незмінною: навішати локшини виборцям, щоб вони проголосували за тих, хто замовив “програмістів”. Висновок із програми — до влади любою ціною, не нехтуючи обіцянками та майбутніми благами.

Таку “гумагу” творили ще наші комуністичні керманичі в СРСР. Основною метою всіх їх програм було “улучшеніє благостоянія совєтского народа” і далі йшов набір одинакових “мєропріятій”: улучшіть, актівізіровать, прінять, обєспєчить... Ось і “доулучшалі, наактівізіровалі”. Аж до розпаду країни. І це було добре. Але нам не треба брати з них приклад.

Я не розумію, як людина у нормальному стані може 25 листків загальних обіцянок та обіцянок “натворити” купу паперів назвати програмою діяльності. Адже обіцяють написати 33 закони, або внести зміни до чинних; а решта роботи, це — доб’ємося, створюватимемо умови, реалізуємо, забезпечимо і ще, і ще, і ще... Перевірити хід виконання неможливо, зате звітувати дуже легко. Адже “ми добивалися, але не добилися”, “ми створювали умови, але не склалося” і так далі і тому подібне. Виникає закономірне питання: чому не працювали раніше? Якщо взяти останні дві каденції майже дві сотні “опозиційних” нардепів не спромоглися подати 33 закони? Це виходить, що одна мільйонна частина закону в день для депутата то занадто велике навантаження? Чому ці закони “опозиціонери у владі” не прийняли, адже тоді Яценюк був спікером, Тимошенко — прем’єром, а президентом взагалі був “батько нації” Ющенко? Відповіді не було ні у виступах “основних” діячів, ні у програмі. Її взагалі не існує — така моя думка (не впевненість).

Що ж чекає нашу “об’єднану” опозицію в найближчий час? Підібравши під себе команду та електорат Віктора Ющенка і тепер намагаючись зробити те саме з підлеглими та виборцями Тимошенко, Арсеній Петрович так чи інакше буде змушений взяти на себе і тягар старих, часто скомпрометованих, кадрів. Яценюк ототожнюється із “старою опозицією” або “старою владою”, яка уже мала шанс довести свою спроможність, про що я писав вище. До того ж сам Арсеній Петрович та деякі інші з “об’єднаних” в опозиції обіймали високі посади не лише за Ющенка, а й за Кучми. За таких обставин дії на відверту або приховану конфронтацію з тими опозиційними силами, які не бажають визнавати його самопроголошене «лідерство», у підсумку може призвести до чергового самопоборення, яким неодмінно скористається Банкова. І першим тестом стане здатність досягнути компромісу у формуванні опозицією єдиного мажоритарного списку. Без нього в “об’єднаної” не буде шансів позбавити владу можливості знову сформувати більшість у новообраному парламенті. Тоді ми знову побачимо інсценування знаменитої байки Івана Крилова “Лєбєдь, рак і щука”. Тільки у новітній інтерпретації: однажди лебедь рака щупал, однажди лебедь р...ком щуку, однажди рак лєбьодкой щуку і так далі.

Я не песиміст, я скоріше оптимістичний реаліст, а таку картину у мене “малюють” активісти, які засвітилися на зборі. Адже як у влади, так і в “об’єднаній опозиції” ключовими фігурами є депутати-капіталісти, які знаходяться у постійному глухому куті, адже інтереси громадської безпеки, зростання і розвиток України увійшли в клінч з особистими інтересами носіїв влади. Все важче стає ретушувати поширення бідності та соціального відчаю, все більш непереконливими видаються вихиляси дипломатів, які на передньому краю відчувають вібрації, що стискають кільце міжнародної блокади навколо нашої країни. Ніколи ще Україна не була такою слабкою. Ще не було в нашій історії, щоб спроби обмежених “фюрерів” корчити з себе національних вождів, викликали такої відрази навіть у “патріотів”.

Наша країна багатогранна. Хтось до цих пір мріє ходити у вишиванці та шароварах по вишневому саду та пасти телят край села. Дехто не хоче знімати червоного піонерського галстука. Хтось мріє повернутися у свою комсомольську і армійську молодість, усвідомлюючи, втім, що цілком «розкладений» буржуазним стилем життя. Дехто подумує про порятунок хоча б малої батьківщини з болота безвиході, в якому загруз віз соборності. Хтось пише на парканах “Данилич, повернись!”, “Кобевко — губернатор”...

Так що? Повна безвихідь? Ні. Наші “об’єднанти” можуть ще стати тією групою діячів, яка взяла б на себе відповідальність за долю краю та народу що його населяє. Це їх, можливо, останній шанс. Необхідно проаналізувати свої прорахунки, покаятись перед співвітчизниками та твердо й переконливо довести всім, що вони є відповідальними людьми й будуть нести відповідальність не тільки за себе, але й за долю всієї України.

Мотив такого кроку, як покладання на себе відповідальності простий і складний одночасно. Проста частина складається з любові до рідної землі, а складна — це віра. По-перше у те, що після двадцяти років розбрату й розчарувань отримаємо краще життя. “Не гірше” - не проходить. По-друге у те, що еліта, яка не відповідає сучасним вимогам відійде з політичної сцени. Наші почесні депутати, які вже по декілька каденцій “сидять” в залі й нічого не роблять, мають піти, але чи підуть, - невідомо. По-третє, у те, що відбудеться “ремонт” цієї держави, перезаснування аж до повної “перезагрузки”. Якщо заміняємо наших держслужбовців новими людьми, можливо нові, які не знають сучасних методів керування державою, перестануть тільки писати запити до нищестоячих та звіти до вищестоячих, а дійсно працюватимуть для людей та держави.

Ідеологія реконструкції має бути народно-визвольною. Наприклад, покласти край процесам приватизації та реприватизації, що загрожують громадській безпеці, громадському миру і мінімальним соціальним гарантіям, значить вони мають бути припиненими. Всі політичні сили, причетні до формування режиму політичної корупції - мають бути розпущені, а депутати і міністри, керівники інших ключових органів з початку незалежності і до сьогоднішнього дня - відсторонені від державної, муніципальної та законодавчої роботи хоча б на десятиліття. За час незалежності Україна втратила мільйони людей. За це мають понести відповідальність керівники — бувші й сучасні, незалежно до іх належності. Крім цього Україна потребує короткої і зрозумілої Конституції; незалежності судів; тотальної виборності всіх «слуг народу»; максимального спрощення регуляторних процедур; націоналізації життєво важливих підприємств при саморегулюванні трудових відносин та недопущенні монополій в галузях; розширення фіскальної самостійності регіонів; реформи правоохоронної структури, найкраще по грузинській моделі, а держслужби - по сінгапурській; компетентної військової, освітньої та аграрної реформ. Не мають бути на узбіччі ЗМІ. Крім цього не буде успіху без справжньої професійної служба безпеки, що стоїть на сторожі ясно виражених державних інтересів. Нарешті, безсумнівно, важлива підтримка творчого середовища і своєрідне визволення мистців з холодних щупалець декадансу, але - визволення ненасильницьке. Це, якщо коротко.

Безумовно, будь-яке перетворення - це гроші і час. Крім цього неминуча протидія реакціонерів. Передбачувані інтриги зовнішніх “друзів” як з півночі, так і з заходу. Будуть “допомагати” основні демократи із зворотньї сторони планети. Але ми маємо вистояти й, накінець, відбутися як держава, як народ. Інакше, ми будемо натовпом, а не народом й сировинним придатком, а не достойною державою.

 

Спеціально для сайту novoselitsa.com Іван Білик, журналіст